Головна Щаслива мама Мама – та, що гори єднає

Мама – та, що гори єднає

Моя доня сідає до столу. Відсовує важкий стілець і видряпується на нього, наче з води на пірс, коли, здається, тільки ідея та погляд у силі допомогти їй. Вона сумлінно відганяє від себе рій надокучливих забаганок. Разом із забавкою відкладає у сторону свою непосидючість. Бере чистий новісінький альбом і грубий олівець. Нюхає сторінку, наче квітку, глибоко, задумливо, тоді слинить графітний стержень, посвячуючи його в такий спосіб у власні ідеї. Процес розпочато!

Вона зосереджено працює, викреслюючи щось на білому папері. Мені чути, що вона сильно тисне на олівець, тому він на знак протесту бурчить щось собі під ніс. Я знаю, що вона тихенько сопе, я бачу, що неслухняне пасмо вибилося з косички, і доня торкає його своїм язиком, що теж активно допомагає їй у важкій праці.

Мала не може всидіти на місці, вона забирається на стіл, скидаючи з ніжок домашні капці й одночасно не відриваючи олівець від аркуша. Жоден метелик баловства не посмів підпурхнути до неї. Жодної мильної бульки веселощів. Жоден сонячний зайчик не міг відволікти її від справи. Врешті, доня радісно зістрибує і біжить до мене.

В альбомі акуратненько намальовано одну криву лінію: від низу догори і знову донизу і так через весь листок від краю до краю, як гуцульська вишивка, наче гори Карпати чи дахи старих будинків, щільно притулені один до одного. Доня сповнена гордощів за свою роботу:

– Тобі подобається? – питають її щасливі очі. – Це ти!

02_borodin 01_borodin

 

 

 

 

 

 

Я недолуго посміхаюся. Мені не вдається віднайти краєчок ниточки, що приведе мене до розв’язки думок моєї маленької дівчинки. Я хапаюся за краї тих гір чи дахів, але все глибше кочуся вниз.

Я пригадую, як я тішилася, коли донечка намалювала мене королівною з діадемою на голові, хоч тоді я радше була схожа на довгокосого пуголовка, бо на тулуб не вистачило місця.

Я пам’ятаю портрет, на якому ми з нею були двома чи то зайчиками, чи то мавпочками фіолетового кольору.

Найбільше ж мене тішив малюнок, на якому наша сім’я виглядала як три кольорові м’ячики різного розміру з блакитними очима, а довкола нас розкинулися тисячі крапинок, які мали символізувати наших майбутніх діток (пригадуєте, весільне побажання: як на небі зірочок?).

Але я не могла, просто не бачила, не відчувала зв’язок між собою і тим дивним, розділеним на двоє, як тріснуте яйце, аркушем. Між нами зависло, наче важка вата, нерозуміння, якого ми обидві злякалися. Доня квапливо схопила мене своєю ручечкою і поспішила розтлумачити:

– Я просто ще не докінчила, – ніби виправдовуючи мою поведінку прощебетала мала. – Ще треба пару містків.

І знову стрімголов мчить до столу й проводить між четвертою і п’ятою горою пряменьку смужку, а тоді ще одну, з’єднуючи останні дві гори павутинкою підвісного мосту. Тоді відривається від роботи і питально дивиться на мене. На аркуші читаю: МАМА. Певно, мама – це та, що гори єднає, прокладаючи між ними мости своєї любові. Принаймні так я подумала тоді, обіймаючи свою художницю.

Ксенія Бородін, мама трьох донечок (Яринки, Катрусі та Любушки), учасниця проекту «Мегамами міста Лева»
липень 2015 року

МЕГАМАМИ міста Лева, травень 2014 року

Родина Бородін на фото та у житті. “МЕГАМАМИ міста Лева”, травень 2014 року

Ксенія Бородін – кандидат філологічних наук, доцент Прикарпатського інституту ім. Грушевського МАУП, викладач Школи української мови і культури УКУ, співавтор серії монографічних досліджень «Львів po polsku».

«Я завжди мріяла мати багато дітей. Ще коли вчилась у Малій академії, у нас у літньому таборі було психологічне завдання – намалювати «ідеального і гармонійного» себе. Інші дівчата малювали замріяних принцес чи добрих фей, а я всіх здивувала, зобразивши себе в оточенні великої кількості синьооких малюків. І Бог здійснив мої мрії, подарувавши мені моїх дівчат.
Найстарша Яринка (11 років) – дуже наполеглива та цілеспрямована, любить готувати, гарно малює, вчиться грати на піаніно, займається у хореографічній школі. Середульша Катруся (8 років) – надзвичайно добра, чуйна і тендітна, теж вчиться у творчій студії і ходить на балет. Найменша Любушка (4 рочки) – жвава, енергійна та непосидюча, залюбки відвідує заняття з плавання, успішно почала вчити англійську.
Доні – це двигуни й організатори мого життя, натхненниці усіх справ та джерела наснаги. Вони винахідниці, дослідниці та фантазерки, завдяки яким світ навколо нашої сім’ї завжди максимально яскравий, насичений, веселий та різноманітний».

Подібні статті

НЕМАЄ КОМЕНТАРІВ

Залиште коментар