Головна Гість Маминого клубу Євгенія Гапчинська: «Для мене дитина не є центром всесвіту»

Євгенія Гапчинська: «Для мене дитина не є центром всесвіту»

Євгенія Гапчинська: «Для мене дитина не є центром всесвіту»

Будній день, середмістя Києва, пообідній час, простора світла галерея, переповнена опецькуватими дітлахами-янголятками та відвідувачами, які подовгу їх розглядають. Саме там зустрілися ми з Євгенією Гапчинською – художницею, в якої так багато щастя, що вона готова постачати його всім у необмежених кількостях. І в якої так мало часу, що готова ділитися ним лише з найближчими. Бо в минулому занадто багато – аж 11 років – втратила на пошуки особистого дзену, хапаючись за кожну нагоду, щоби прогодувати сімю. Сьогодні одна її картина коштує набагато більше, ніж квартира в Харкові, яку не так давно продали заради майбутнього. Життя Євгенії Гапчинської – це посібник, як не лише вижити, а й змусити світ прогнутися під себе. Про її ангелів на плечах та полотнах – у розмові з «Маминим клубом».

«Я навчилася робити ластівку» 

Художниця Є. ГабчинськаЯк воно – бути наймолодшою з-поміж п’яти сестер? Ви були загальною улюбленицею чи навпаки було не солодко від цього статусу?

– Ми з сестрами завжди трималися купи й увесь час проводили разом. Я навіть в школу пішла раніше (в 5 років), бо старші сестрички навчили писати, читати і рахувати. Ми були такою найкращою, в радянському розумінні, сім’єю: постійно відвідували якісь гуртки, студії, ковзанки, ходили на рибалку, по гриби. Окрім шкільних обов’язків мали ще домашні – треба було доглянути господарство: обходити свиней, курей, збирати їм траву, чистити клітки, поратися на городі. Наші батьки самі це любили і нас привчали до простої роботи. З одного боку, ніхто нікого не шкодував, але з іншого – постійно піклувалися одна про одну: разом мили вікна, балкони, туалети, все що потрібно для самообслуговування. У мене навіть поняття вільного часу не було. А якщо з’являлася якась пауза, то я одразу бралася за книги. Особливо цікавила науково-популярна література, щоби довідатися щось нове: до прикладу, звідки береться вода, куди течуть ріки. Байдики бити не було коли, тому жахаюся, коли сьогодні бачу збайдужілих дітей, втуплених у свої планшети чи ноутбуки.

Як мама давала раду собі з усіма вами?

– Усі один про одного піклувалися. Мама дуже рано, о 5 годині, йшла працювати на завод, але до цього часу встигала зготувати нам сніданок, щоби о пів на сьому ми їли свіжі та смачні страви. Особливо любили снідати лінивими варениками. А на вихідні на підмогу приходила бабця Дуся. Після неї завжди залишалася величезна каструля борщу і величезна гора котлет. І якщо в шафі на поличках до приходу бабці нічого не можна було знайти, то після її візиту панував цілковитий порядок.

Любов до порядку та чіткого режиму в дорослому житті – це від бабці?

– Ні, це звичайна дисципліна, яка вдома трималася на авторитеті батьків. Інакше був би тотальний хаос. А наш тато – колишній військовий, тому діти розуміли: якщо батьки прийдуть з роботи, а буде не прибрано, то всім дістанеться «на горіхи». Я ніколи не аналізувала, як конкретно мене виховували батьки. У бідної мами, по-моєму, просто сил на мене вже не вистачало.

Зараз у вас не залишилося бажання перестати займатися хатньою роботою, бо в дитинстві її було забагато? Адже можна просто зосередитися на творчості.

– Ні. Мабуть, я назавжди залишуся прихильницею так званого «комуністичного» виховання, бо вважаю, що діти повинні вміти прати, мити, готувати, займатися землею, садом, тваринами, багато читати. Тактильно вивчати світ, щоби не мати оцього чванькуватого та знудженого виразу обличчя та лінивого очікування: «Принеси-подай, там нахилися, там підбери, бо я – маленький, мене потрібно пошкодувати». Діти зазвичай поведінку батьків вловлюють та активно цим користуються. Я не вважаю, що дитина – центр всесвіту, як це закладено в теперішній системі освіти та психологічних практиках. Для когось це може виглядати занадто жорстоко, але в цих «гуманних» батьків потім виростають наглі, пихаті діти, які чекають, що весь світ їм щось завинив. І я навіть вчилася з такими особами – молоді люди, які не можуть відро з водою підняти, бо в них болить спина чи великий палець ноги.

Євгенія Гапчинська народилася в Харкові в багатодітній родині. Закінчила художнє училище та Харківский художньо-промисловий інститут. Стажувалася в Нюрнберзькій академії мистецтв. Згодом працювала манікюрницею, менеджером з реклами, декоратором. У 2000 році з сім’єю переїхала до Києва, почала писати картини. Сьогодні її «Галереї щастя» працюють у Києві, Дніпропетровську, Одесі та Москві, а полотна зберігаються в приватних колекціях та музеях України, Росії, Німеччині, Франції, Британії, Японії, США. Художниця ілюструє книги видавництв «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», «Розумна дитина», «Фоліо», співпрацює з журналами Vogue, Harper’s Bazar як дизайнер та модель. «Укрпошта» випустила серію марок «Знаки Зодіаку» авторства Євгенії Гапчинської. 

«Мамина радість» 

То своїй доньці Насті спуску не даєте?

– Звичайно. Я дуже вдячна долі, що Настя разом із нами пережила ситуацію катастрофічної бідності, й виросла такою хорошою людиною. Із нею просто комфортно жити: бути поряд і коли радісно, і коли хворієш. Донька все мовчки зробить: і приготує, і стіл накриє, і пожаліє, і по голові погладить. Вона знає, що таке бідність, тому ніколи нічого не просить. У Насті є одні джинси, пара чобіт, два пальта, бо я їй віддаю свої речі. Я за це дуже поважаю донечку – вона людина зі стрижнем: спокійна, врівноважена і абсолютно самостійна.

Художниця Євгенія ГапчинськаІ цю самостійність доньки-студентки Ви та чоловік ніяк не обмежуєте?

– Зараз уже ні. Між нами панує цілковита довіра. Насті вже 20 років, вона живе окремо від нас, вчиться на факультеті конструювання в університеті технологій та дизайну. При цьому постійно чимось зайнята – кількадесят хвилин годі викроїти. Ми вже сміємося: чи вона бува не новий адронний коллайдер винаходить, бо завжди не має часу. Настя дуже любить читати, але наші літературні вподобання не збігаються. Вона ковтає запоєм цілі колекції книг. А для мене ці автори – дивні та не зрозумілі. Я люблю просту літературу, просту мову, прості сюжети. Люблю Діну Рубіну, книги про долі людей, про справжнє життя, про любов, про взаємини, а не детективи чи якусь фантастику. А те, чого не розумію, я і не люблю.

«Небо в моїх долоньках»

Вашу творчість важко не любити, вона повертає дорослим втрачений рай їхнього дитинства. Бо навіть ті критики, які недолюблюють пасторальні сюжети, написані Вами, не можуть заперечити серйозний терапевтичний ефект від них. А Вас картини теж «лікують»?

– Думаю, так. Колись Андрій Данилко сказав, що в людей, які чогось досягають, із дитинства залишилося дитяче сприйняття і життя, і людей. Я досі керуюся дитячими поривами та відчуттями, ніяк не можу подорослішати, щоби наперед прораховувати якісь складні схеми чи вигідні комбінації. Знаю, що це негарно й, можливо, неправильно, але я йду з якогось офіційного заходу за участі чиновників найвищого рангу, якщо спілкування з ними мені неприємне. Коли дитині стає не комфортно, то вона починає плакати й тікає звідти. Напевно, це теж родом із дитинства, бо я постійно думаю: а заради чого я повинна терпіти цю психологічну наругу? кому і що винна, щоби силувати себе до зустрічі чи розмови? Якщо я не хочу перебувати з цією людиною на одній території, слухати її, мені не подобається, до прикладу, запах із її рота чи жарти, то встаю, перепрошуюся та виходжу.

Художниця Евгенія ГапчинськаУ такому разі, дякую, що Ви ще тут))). Щиро кажу, що при особистому знайомстві Євгенія Гапчинська виявилася взагалі іншою, ніж можна було уявляти автора цих зворушливих картин. Замість очікуваних флеру легкості та м’якої емоційності – цілковитий антипод: сила, зосередженість та непохитна принциповість.

– Більшість людей думають, що я – феєподібна. Насправді ж я – абсолютно закрита людина. Часто клієнти чи просто знайомі пропонують піти випити кави. Але я цього не люблю – витрачати дорогоцінний час на якісь пустопорожні розмови чи тусівки. Краще раніше приїду додому, бо потрібен час побути наодинці зі собою: пов’язати, покопирсатися в саду, прогулятися озером, просто щось повигадувати. Бо о десятій годині я вже в ліжку, щоби прокинутися з півнями й взятися до роботи. Якби я була подібна на героїв своїх картин, то, як мінімум, не було б цієї галереї.

До мене в майстерню почали приходити щодня по два а то й більше десятки людей, які дивилися картини, іноді купували. Але кожному відвідувачеві доводилося присвячувати з півгодини на спілкування, тому взагалі перестала працювати. Один мій знайомий, відомий художник, досі жаліється: «От я не можу це зробити, бо двері в майстерню не зачиняються: приходять всі – від близьких друзів до народних депутатів, і я не можу їм відмовити. А для творчості потребую тиші та абсолютного зосередження». Я ж захотіла розділити ці процеси: щоб люди бачили творчість, але без моєї присутності. Відтак, довелося шукати можливості. Якщо би я давала згоду на всі пропозиції, які приходять по Інтернету, чи відповідала на телефонні дзвінки, то надовго би мене не вистачило. Знаю, що багато друзів та журналістів вважають: «Гапчинська стала крутою, гребе гроші лопатою, тому не хоче з нами спілкуватися». Але мені потрібен час не лише на працю, а й на відновлення душевної рівноваги. Відсікаю все зайве після того, як захопилася йогою. Те, що лише відбирає сили й нічого не дає навзаєм.

З іншого боку, для якихось п’яти людей у цьому світі я є зовсім інакшою – абсолютним дитям. От їх я люблю безроздільно та бездумно кожною молекулою. І цією любов’ю пронизане кожне моє полотно. Бо картини не можуть бути автономними від автора. Ми беремо чисте полотно, а руки, мов ремісники, слухають душу й мозок, відтворюють образи. Із нічого народжується те, що наповнює автора зсередини, а руки виконують лише технічну функцію переносу.

«Коли я з Тобою, я літаю» 

Художниця Євгенія ГапчинськаПро любов. Ви зі своїм чоловіком Дмитром знайомі з 13 років, а одружені понад два десятиліття. Обоє – художники. Утім, Ваші картини – впізнають безпомилково, а от Дмитро, мабуть, заради вас, наразі не відбувся як визнаний митець. Ви колись домовлялися про такий розподіл ролей у тандемі?

– Раніше було якось все зрозуміло: ми просто разом боролися за виживання, придумували ідеї та робили їх дійсністю. Дмитро постійно бігав, вирішував важливі справи, а мені треба було малювати. Поступово ми дорослішали, але зберігали взаємоповагу до бажань та інтересів іншого. Якщо Дмитро десять років допомагав мені пробиватися, то аж ніяк не змушений цим займатися до смерті. Із роками ми набували життєвої мудрості: вчилися терпіти та прощати, багато з чим миритися. Від цього, можливо, і любов стає ще глибшою. Нині Дмитро компенсує творчу бездіяльність, реалізовуючи власні проекти, які мені подобаються.

Цикл графічних робіт Дмитра Гапчинського про дівчинку, яка злиться через мегаважливі дурниці: кучеряве волосся подруги, всіх чоловіків-козлів чи прищ на носі, – є дуже близькими кожній жінці. Але все ж представляють його загалові як Вашого сателіта. Дмитра це не ображає?

– Можливо, і ображає, але що з цим можна вдіяти? Якщо він хотів би вибрати собі іншу дорогу чи розлучитися, то часу було достатньо. Мабуть, про це в нього самого слід питати.

А Вас не спокушають чоловіки, які захоплюються Вашим талантом? Серед тих, хто купує Ваші роботи, є чимало легендарних особистостей.

– Усе життя я була байдужою до чоловіків. Якось по телевізору почула, як дівчата описують свій ідеал чоловіка: насамперед повинен бути красенем, а на додачу – сильним, мужнім, впевненим в собі, вміти вирішити будь-яку проблему й не бідним. Це якісь нісенітниці. Мені завжди було головне, щоби чоловік був добрим. Ця риса є домінантною. Мене нічим не можна підкорити: ні силою, ні рішучістю, ні грішми, ні якимись надрозумними мізками. Про красу взагалі мовчу, чоловіки-красені мене лише смішать. Єдина секретна зброя проти мене – людська доброта, теплота та глибина.

Ці риси справді вирізняють Дмитра з-поміж більшості українських чоловіків. Бо мене вразив момент, коли після переїзду до Києва ви продали в Харкові квартиру за 7 тисяч доларів, а за 5 – одразу ж видали каталог із Вашими роботами. Не кожен чоловік здатен настільки вірити в свою половинку. А у Вас тоді не було сумнівів, що можна зазнати фіаско?

– Та не було в мене жодної впевненості. Це був швидше відчай, якийсь такий аж до істерики, до трему в руках. Щось потрібно було робити, я більше не могла жити у невагомості, тому тоді прийняла таке рішення. А після цього сумніви стають деструктивом. Треба прислухатися до себе, зрозуміти чим продиктоване саме таке рішення: чи дитячим, нічим не пояснюваним, бажанням, чи страхом почати щось нове, втратити старе і ще мільйон всіляких фобій. І чого би рішення не стосувалося: любові, бізнесу, поїздок, вчинків, – керуватися треба внутрішньою любов’ю. Я дуже багато вчилася, завжди вміла формулювати свої думки та прагнула знати більше та аналізувати все на світі: людей, гроші, уклад зірок, сад, зведення будинків, самі будматеріали. Мені подобається знати та вміти більше, вміти, щоби в потрібний момент зосередитися й прийняти правильне рішення. А тоді треба забути про всілякі «не зараз», «можливо, потім», «а якщо не вдасться», «це неможливо» тощо. Бо наприкінці життя ти побачиш, що з тебе ні хріна не вийшло.

Є думка, що пекло – це побачити усі втрачені можливості впродовж свого життя.

– Так, для мене завжди було страшно озирнутися й зрозуміти, що я от тоді не захотіла, не змогла, не наважилася, ще чогось не зробила. Позиція була інакшою – навіть якщо не зможу, то принаймні спробую цього досягнути.

Інтерв’ю Лесі Головатої
вересень 2013

НЕМАЄ КОМЕНТАРІВ

Залиште коментар