Головна Гість Маминого клубу Марічка Падалко: «Діти навчили мене терпінню»

Марічка Падалко: «Діти навчили мене терпінню»

Марічка Падалко: «Діти навчили мене терпінню»

Інтерв’ю з відомою українською телеведучою Марічкою Падалко розпочалося неординарно – не з мого, а з її запитання: чи справді в кнайпі, де ми зустрілися, смердить тютюновим димом? А після мого підтвердження Марічка зайнялася захистом наших прав: провела лікбез адміністраторові закладу з посиланнями на закон про заборону тютюнопаління в громадських місцях, залишила критичний відгук у книзі скарг та підняла на ноги громадських активістів. І все це спокійно, без підвищення голосу, з усмішкою, але максимально категорично. У цьому епізоді – вся Марічка Падалко: добра, ніжна та тривожна матуся трьох дітей, яка за секунду може перевтілитися у принципову «залізну леді».

Тендітний міцний горішок

І часто Тобі доводиться так відстоювати свої права?

– Кожен вихід на дитячий майданчик у центрі міста – це боротьба або з курцями, або з тими, хто п’є пиво, або з неадекватними власниками собак. Я ще можу зрозуміти, коли мама одночасно гуляє з дитиною та псом, але коли виводять на майданчик вівчарок без намордників, це мене обурює. Для себе зрозуміла, що в жодному разі не треба людей повчати, набагато краще люб’язно попросити: куріть, будь ласка, там, де можна. Зазвичай люди розуміють. Зараз стало набагато безпечніше гуляти з дітьми в центрі Києва. Але на вихідних ми намагаємося вирватися на дачу та цілими днями ганяти на велосипедах на свіжому повітрі.

У 2004 році в телегрі «Форт Буаяр» Ти сміливо кинулася в акваріум за ключами, щоби врятувати заручників. Тоді, як командний гравець та смілива екстремалка, дала фору багатьом учасникам-чоловікам. Із появою дітей ці риси збереглися?

– Материнство зробило мене дуже обережною. Я боюся не за себе, а за те, що діти можуть залишитися без мами. Є дуже багато речей, від яких я мушу відмовлятися. Для прикладу, вже ніколи не полечу на повітряній кулі, бо вважаю, що це небезпечно.

А ще з материнством посилилося відчуття відповідальності та принциповості. Я не мовчатиму або не вдаватиму, що чогось не розумію, через страх перед звільненням з роботи. Діти підсилюють мотивацію. Хіба я за себе зараз переживаю, коли накурено в ресторані? Ні – за дітей, щоби для них було дикістю їсти і дихати тютюновим димом.

Марічка Падалко: «Діти навчили мене терпінню»Ти ведеш вранішній «ТСН», рубрику «Матусин щоденник» у «Сніданку з 1+1», програму «Маріччин кінозал». У новинах розповідаєш здебільшого про якісь трагедії, а в інших проектах піднімаєш життєствердні теми. Це як контрастний душ із емоцій?

Дуже люблю ранкові випуски новин. Вони суттєво відрізняються від вечірніх. Вранці є повна свобода дій, ніхто тебе особливо не контролює і не цензурує. Більше того, є речі, про які ми вранці говоримо дуже легко, чого ввечері можуть і не повторити. Також не даємо трагедій лише заради трагедій, хіба якщо це суспільно значима інформація.

Тобі не здається, що новини в прайм-таймі мають бути такими, щоби було не страшно їх дивитися з дітьми?

Іноді я вимикаю телевізор, коли йдуть анонси сюжетів про дитячу жорстокість. Нещодавно отримала на це фідбек від своїх дітей. Ми захворіли на грип, разом сиділи вдома та гралися в ляльковий театр. Усі по черзі показували якусь свою вигадану виставу. А коли надійшла черга 2-річної Каті, на два роки старша від неї Маша каже: «Будь ведучою новин!» Катя й запитує: «А що таке новини?» А Маша каже: «Це ти розповідаєш, що сталося щось хороше або щось погане. Можеш сказати, що хтось із принцес зламав руку, а хтось зламав ногу». Отак донька вловила суть новин (посміхається).

Ти відносно надовго випала з професійного життя – за 3,5 роки народила трьох дітей. Як повертала собі форму: і фізичну, і фахову?

– Повернення у професію – це переформатування власного життя та зміна самооцінки. Але в мене була обов’язкова умова – робота жодним чином не повинна порушити гармонію в сім’ї. Ранкові новини для цього – ідеальний варіант. Ще десять років тому, коли вела «ПроСпорт», працювала через тиждень уранці та ввечері. Всі колеги з ранкової зміни почували себе другорядними, бо виходили в ефір не в прайм-тайм. Я також сприймала це як вимушений додаток до головного випуску. А зараз навпаки – почуваюся на своєму місці, бо маю «прайм» удома (посміхається). До того ж можу відчувати себе повноцінною мамою та дружиною – забирати дітлашню зі садочка, заводити на секції, вкладати спати, гратися з ними, також залишається час і на чоловіка. Все, що я втрачаю – це кілька годин повноцінного сну, які іноді компенсую на вільному тижні.

Щодо зовнішності. Лише торік, коли мені виповнилося 36, я нарешті схудла до того розміру, який мала перед першою вагітністю. Це була величезна перемога над собою. І тепер я подобаюся собі та сприймаю себе набагато краще, ніж у юності. Найбільше допомагав мені повернутися до форми чоловік. Єгор постійно мене підтримує, навіть коли була вагітною й товстою, він все одно казав, що я красива.

Любов на барикадах

Марічка Падалко: «Діти навчили мене терпінню»

  Фото: зі сімейного альбому

– Улітку 2004-го нас познайомив Андрій Шевченко, запросив на пікнік. Єгор відповідав за доставку нас із чоловіком своєю машиною. Туди і назад ми їхали усі разом. І, щиро кажучи, ми один одному взагалі не сподобалися. Я переживала з приводу своєї сімейної кризи, тому була небагатослівною, а Єгор сприйняв це як вияв манірності та зарозумілої «зірковості». Він про мене просто забув.

Єгор розповідав, що симпатію до Тебе відчув під час помаранчевої революції, коли він як лідер профспілки журналістів організовував протести проти цензури на телебаченні, а Ти була в числі тих, хто активно підтримав цей рух. Утім, тепер Тебе на цих барикадах немає, а чоловік там досі залишається – особисто захищає Гостинний двір, Андріївський узвіз, штурмує Київську міську раду. Твій дзвінок із проханням, до прикладу, забрати дитину зі садка, може змусити його негайно покинути «поле бою»?

– Особливо гостро відсутність Єгора я переживала, коли народилася третя дитина. У нас настав період відсторонення, бо я потребувала чоловіка вдома, не сприймала все, що він робить, намагалася від цього закритися, навіть не хотіла слухати подробиць. Це було неправильно, така позиція перетворила нас лише на тата й маму, ми втратили зв’язок як чоловік і дружина. Єгор і сам дуже часто задавався питанням: чи варто докладати зусиль на боротьбу через громадянський обов’язок, якщо не бачиш як ростуть твої діти. Можливо, важливіше виростити гідних громадян майбутньої України, аніж намагатися змінити те, що відбувається зараз? І на всі мої дорікання він відповідав шантажем: «Згода, але ми подаємо документи на еміграцію, живемо в правовій та ситій країні, і я о шостій вечора буду вдома. Якщо ж хочеш, щоб ми жили тут, то треба змінювати Україну, а не бути сторонніми спостерігачами». Це була перша причина. А друга – я зрозуміла серцем: якщо змушу Єгора працювати «від дзвінка до дзвінка», приходити додому і бути татом, то я втрачу того чоловіка, якого я покохала. І тоді нам стало значно легше та спокійніше.

Якщо відповідальність здебільшого лежить на Тобі, то як керуєш своїм часом? Вмієш розширювати добу до 25-ти годин чи керуєшся принципами модних нині флай леді, які легко позбуваються хаосу вдома та в стосунках?

– Коли я прочитала про флай леді, зрозуміла, що давно живу за їхніми принципами. Адже їхня головна концепція щодо прибирання – завжди потрібно підтримувати чистоту, і тоді не буде авралу. Для мене порядок у домі є набагато важливішим, ніж приготування їжі чи відпочинок. Умовно кажучи, якщо в мене з’являється вільна година, а в квартирі – бардак, мені легше прибрати, аніж годину байдикувати в безладі. Мене дратує, коли речі не на своїх місцях.

А чи можливо досягнути чистоти, якщо вдома є троє дітей?

– Можливо, якщо з малечку привчати дітей до порядку, вчити на власному прикладі. У нас малюки ніколи не підуть спати, не прибравши за собою іграшки. Вдома заборонено виносити їжу за межі кухні. А от в бабусі дітлахи дозволяють собі їсти на дивані, не викидати обгортки, перевертати хату догори дриґом. Бабуся каже, що визволяє їх із жорстких рамок та дозволяє відпочити. Утім, акуратисткою я вважала себе, доки не зустріла Єгора – він ні за що не піде на роботу, не вимивши за собою тарілку після сніданку і не прибравши речі. Тому підтримувати порядок мені нескладно. Ще один «пунктик» у мене – це прасування. Заздрю мамам, які легко без нього обходяться. Щодо всього іншого, то я набагато менше встигала, коли в мене була одна дитина. Думала, що це жарт, коли чула: «як хочеш встигати більше – народи другу дитину». І ще більше почала встигати, коли вийшла на повноцінний робочий день. Те, що ми встигаємо, залежить не від того, скільки часу маємо, а як його використовуємо. Дуже важливо завжди тримати себе в тонусі.

Супермама: місія здійсненна

Марічка Падалко: «Діти навчили мене терпінню»Російський психолог Юлія Гіпенрейтер порівнює материнство із балетом: щоби сягнути висот майстерності, необхідно багато років ставити ноги в незручне положення. Ти вже стала «примою балериною»?

– Материнство – це найпотужніша тренінгова школа, тривалістю у 24 години на добу. І тепер я точно знаю: головна риса, яку тренує материнство – це терпіння. Діти навчили мене спокою і терпінню. Колись я постійно займалася «самокопанням»: чи все роблю так як треба. Кожну неадекватну поведінку дитини глибоко аналізувала, шукаючи власну провину, не раз радилася з психологами, читала книжки. Але зараз у цій сфері почуваюся дуже впевненою. Хоча іноді виникають запитання від дітей, які заганяють у глухий кут. Останнім часом діти почали казати: «Хочемо швидше померти, щоб швидше почалося друге життя, і знову стати маленькими». За нашою теорією, дітки спочатку були на небі, потім нас обрали, за що ми їм дуже вдячні. А потім всі потрапляють на небо, оскільки душа ніколи не помирає. І вони саме так це уявили. Думаю, що це пов’язане з ревнощами старших до найменшої сестрички, яку вони обидвоє дуже люблять, але тим не менше сприймають, як конкурента.

Марічко, до Твоєї освіти батьки ставилися дуже відповідально: поміняли квартиру в центрі міста на менш престижну, щоби Ти могла навчатися в добрій школі, оплачували репетитора з англійської мови… Сьогодні Ти стоїш перед вибором школи для Михайлика. Як визначаєшся?

– Я ж дитина своїх батьків (посміхається). Іноді мені це не дуже подобається, але в цьому питанні наслідую родичів: уже впродовж кількох років досліджую довколишні навчальні заклади. Спочатку вирішила, що до школи будемо ходити пішки, бо з трьома дітьми не можемо прив’язуватися до громадського транспорту. Тому ногами міряла відстані до «перших університетів». Нам пощастило, що живемо в Шевченківському районі Києва, де є великий вибір гарних шкіл. До слова, це одна з причин, чому ми досі залишаємося жити в центрі, де немає парків, місць для парковки, і якість життя щороку погіршується. Але тут є найкращі школи, лікарні, секції для дітей. Другий важливий критерій для вибору «альма матер» – українська мова викладання. Саме тому Мишко не йде в мою школу, яка ще з радянських часів залишилася російськомовною. Третій, але чи не найважливіший чинник – школа повинна займати високу позицію в рейтингах за результатами ЗНО та кількістю переможців на олімпіадах. Бо одна справа почути, що школа «крута», а зовсім інша подивитися на об’єктивний показник – як складають тестування її випускники. І ще одна принципова позиція – дитина повинна вступити до школи власними силами. Я не буду ні до кого дзвонити, не домовлятимусь із директором про якісь пільгові умови. Бо це неправильно. Так ми зупинилися на школі з найбільш прозорими умовами вступу: всі завдання можна прочитати в Інтернеті, а в заяві потрібно лише попросити включити дитину до списку на співбесіду. Бо в одній з державних шкіл лише для допуску до тестування мене попросили принести довідку з місця роботи. А якби я була безробітною чи працювала двірником, то це зменшило би шанси моєї дитини до вступу? Я цього не розумію. Більше того – вимагають довідку А-3 про склад родини, мотивуючи це тим, що хочуть знати, де дитина прописана, хоча вимога реєстрації зараз не є обов’язковою. Як на мене, така школа збирає занадто багато персональної інформації. Мабуть, так з’ясовують перспективність та платоспроможність батьків.

При вступі дитини до школи батьки переживають, мабуть, більше ніж при вступі до вишу, бо вперше сторонні люди оцінюють потенціал їхньої дитини. Як готувалися до першого класу ви?

– Два роки тому Міша навчився і почав регулярно читати. Спочатку я думала, що це вміння є найважливішим для майбутнього першокласника. Але згодом з’ясувала, що, насамперед, мусимо розвивати мислення та тренувати логіку. Ми скупили всі можливі тести й поступово проходили разом всі завдання. Часто у мене запитують: чому не запрошую вчительку? Але я не хочу ні з ким ділитися задоволенням від спільної підготовки. Тим паче, що дитина отримує насолоду від процесу навчання, його не треба вмовляти, щоби вивчити щось нове. А найбільше дратує Мішу, коли прибігають дівчата і намагаються повторювати всі скоромовки. Потяг до знань у найменшої Каті був таким сильним, що довелося купити їй тести для 2-3-річних, а середульша донька Маша, яка вважає себе вже дорослою, займається зі сестричкою, як вчителька молодших класів. Тому донечки були би зовсім не проти скласти Міші компанію на співбесіді й разом піти до першого класу (сміється).

Кількісно у вашому сімействі переважають дівчатка, то ваші хлопці живуть при матріархаті?

– Ні, матріархату немає, хлопці домінують (сміється). Єгор стверджує, що в нас нетипова українська родина, бо за його теорією, в Україні у сім’ях керують здебільшого жінки. А оскільки він росіянин за походженням, то в нього немає аж такого бажання підкорюватися жінці, як це прийнято тут. Часто родина починається як союз рівноправних людей, а закінчується тим, що тато опиняється на побігеньках у мами, і як наслідок – відсутність нормальних стосунків. Можливо, в Україні взагалі неправильно виховуємо хлопчиків, бо ж потім жаліємося, що немає справжніх чоловіків.

А як треба виховувати справжнього чоловіка?

– Міша вже зараз є дуже впевненим у собі. Збираюся його віддати на айкідо чи карате. Це мужчині знадобиться у дорослому житті. Крім цього змалечку вчу всіх своїх дітей плавати. Це зробить їхнє життя, з одного боку, впевненішим, з іншого, безпечнішим. Вважаю, що це дуже корисно для здоров’я та родинної безпеки. Двоє наших дітей вже вміють плавати, третя – на черзі.

Після того, як діти дізнаються, що таке комп’ютер, мультики, ігри, відірвати їх від гаджетів дуже складно. Ми ввели обмеження, але від Міші почула цього тижня: «Книги читати не цікаво, бо там нічого не рухається». Я відповідаю: коли ми читаємо книги, то рухається найважливіше, що у нас є – наша уява, працює мозок, ані телевізор, ані комп’ютерна гра цьому не навчать.

Згодна. Своєму синові я кажу: ті, хто читають книги, керують тими, хто дивиться телевізор.

– Добрий аргумент, треба буде його навести Міші.

Інтерв’ю Лесі Головатої
травень 2013

«МК» висловлює подяку керівництву Національного ботанічного саду ім. Н. Н. Гришка НАН України (м. Київ) за допомогу в організації фотосесії

НЕМАЄ КОМЕНТАРІВ

Залиште коментар